Центр допомоги та логістики "Паляниця" продовжує рубрику "Історії війни". Це історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації. Родина Гоцуляк Олексій та Тетяна, їх донька Валерія 2008 р.н., сестра чоловіка Наталія та її дочка Аліса 2013 р.н., свекор Михайло Порфірийович та свекруха Олександра Олексіївна. І найголовніший та найулюбленіший член сім'ї – йоркширський тер’єр Бася. Далі - слово Тетяні.
Із чоловіком ми живемо разом уже майже 20 років. Все як у всіх: будинок, робота, влітку дача/город; у дочки: школа, уроки, тренування, змагання. Валерія кандидат у майстри спорту з художньої гімнастики. Жили – думали, планували як ремонт на кухні доробити і як у відпустці дитину на обіцяне море звозити. І тут прийшло те, у що просто неможливо було повірити!
Вранці 24 лютого 2022 року прокинулися від пострілів глухих та важких. Сказати, що стан був шоковий - це нічого не сказати. У новинах підтвердилося, що "прийшли зі зброєю сусіди". І почалося! Дзвінки, листування, метушня та паніка на душі. У те, що відбувається, не хотілося вірити! Здавалося, що це має ось-ось закінчитися! Цього просто не може бути! Але "страшний сон" не закінчувався, а ставав тільки гіршим.
Наш невеликий мікрорайон на околиці міста, де лише житлові будинки та магазини – обстрілювали ракетами. Нескінченний дзвін шибок, перші люди постраждалі з відірваними кінцівками, машини які згоріли. Наступні ракети – прилетіли до будинку навпроти. 
Зруйнувало кілька поверхів, загинули люди! У цьому будинку загинуло 4 людини, не могли дістати з під завалів до травня місяця! Почалися перебої зі зв'язком, відключили воду, магазини працювали погодинно, дефіцит продуктів, хліб - якщо повезе і то одна хлібина на родину. І ось одного такого ранку, повертаючись з Наталкою з магазину, з частинкою радості в душі від того, що вдалося скупитися на кілька днів, а особливо що купили хліб і батони, почався обстріл району. Гупало і гриміло довкола. Так швидко із сумками ми ще не бігали! Добігли спочатку до шкільного підвалу, а потім перебіжками від підвалу до підвалу, вздовж будинків вдалося дістатися сім'ї. На той час ми вже сиділи всі разом в одній квартирі, на підлозі в коридорі, щоб хоч якось було легше переживати те, що відбувається. І ось 1 березня 2022 року! Перший день весни виявився - моторошним днем…Авіаналіт! Почуття не передати! Жах, страх і лише одна надія на найвищі сили. Свист бомби, що летить, леденить душу. Крики дітей від страху. Будинок просто "підстрибнув" від удару. Коли прийшли до тями від пережитого, прийняли рішення - виїжджаємо з міста! Виїхали 3 березня рано-вранці. Всією родиною, 7 чоловік в одну машину. Взявши з собою тільки документи. Виїжджаючи зі свого району, від побаченого довкола – стало просто страшно. Зруйновані магазини, кіоски, шибки розбиті скрізь, вирва від вибуху на дорозі, згорілий боулінгклуб – де ми любили грати, стовпи що покосилися та обірвані дроти електромереж валялись на дорозі. Блок-пост, перший, на виїзді з району, перевірка документів. І ось ми родиною виїхали до Кам'янського. Ось ми вже 6-й місяць живемо тут, хоча спочатку дуже сподівалися на те, що те, що відбувається ось-ось закінчиться, ми повернемося додому і все буде як раніше! Але ж відбувається те, що відбувається! Харків обстрілюють ракетами щодня! Повертатися додому поки що небезпечно. Дуже хочеться вірити, що війна незабаром закінчиться і люди зможуть повернутися до свого нормального життя! Дякуємо місту Кам'янське за те, що прийняв, а його мешканцям, з якими звела доля, величезна подяка за допомогу та підтримку нашої родини! Здоров'я та миру всім!