Центр допомоги та логістики "Паляниця" продовжує рубрику "Історії війни". Це історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації. Сім’я Рудь Ганна та її донька Катерина 2007 р.н. Проживали в м. Харькові.
Думаю, для будь-якої родини війна принесла велике горе. Наша родина не є винятком. До 24 лютого 2022 року, ми жили своїм життям. Будували плани, працювали, вчилися, як всі. Того жахливого ранку, ми мирно спали, до будильника залишався час. Через 30 хвилин, наш собака Джек (породи Джек Рассел) вже тулив до мене свою мордаху, вимагаючи підйому і ранкової прогулянки. Але цей ранок змінив усе. Чітко пам'ятаю ці звуки, найперші. Не знаю звідки прийшло усвідомлення, що це не салют, не грім, не машини – вибухи. Війна! Потім усе було, як уві сні. Телефон не замовкав, всі дзвонили, хтось виїжджав одразу. Ми вирішили поки залишитись. Перша ніч була не спокійна, потім день. Аптеки, ринки, магазини - скрізь були черги, люди намагались зробити хоч якийсь запас. Коли впав снаряд за сто метрів від нашого будинку, ми вирішили йти в метро. Пробули там цілу добу. 
На більше нас не вистачило. Вночі було холодно, людей було багато, ніхто не спав. Паніка людей ще більше посилювалась. Ми сиділи і чекали чи то ранку, чи то дива. Нарешті настав ранок, ми повернулися додому. Відігрілися. Потім знайшлись люди, які покликали нас у бункер. Там теж було дуже холодно, під ногами земля, бетонні стіни, бруд та вогкість. Але коли ми туди спустилися, вперше за кілька днів відчули себе більш-менш у безпеці. Звуків не чутно, вікон немає, ми ніби видохнули. Просиділи там напевно годин з п’ять. Були настільки раді, хоч якоїсь подоби тиші, що й не відразу зрозуміли що дуже холодно. Збудувавши подобу лежаків і стягнувши з дому всі теплі речі та ковдри ми залишилися у бункері. Людей було дуже багато. Кожен підтримував іншого як міг. Хтось приніс чайник, хтось пічку та обігрівач, навіть був ноутбук. Дітям включали мультики, щоб хоч якось могли відволікатись. Додому ми ходили лише на пару годин. Переодягнутися та швидко щось приготувати. Гриміло, літало, вибухало так, що навіть голову було страшно підняти. Усе робили на автоматі. За тиждень або днів десять у доньки почався кашель, вогкість і холод зробили свою справу. У березні місяці ми вирішили виїжджати з міста. Це рішення далося нелегко. Їхати туди не знаю куди, в такий складний час. Кидати вдома все що було, все на що зароблялось, все що будувалось та і Джека прийшлось залишити з батьками. Не знаючи чи зможемо повернуться, та й взагалі було страшно пересуватися вулицями, але вранці ми не озираючись назад сіли і поїхали з міста. Всюди були великі пробки. Від болю на обличчях виїжджаючих ставало ще моторошніше, адже ми всі не знаємо чи повернемось до рідного міста, своїх домівок. Оселились у м. Камʼянське. Дякуємо цьому місту та волонтерській підтримці – зустріли нашу сім'ю тишею, такою необхідною і довгоочікуваною. Волонтери допомогли всім необхідним. Навіть заспокійливі слова та співчуття це те, що так було потрібно нам. Нещодавно ми спробували повернутись до дому, відвідати батьків та собаку – ми так за ними сумуємо. Як же хочеться, як і раніше, просто прокинуться у власному ліжку від будильника, пройтися ще сонними вулицями разом із Джеком, зайти в улюблену місцеву булочну "Кулиничі" купити свіжоспечених тістечок до чаю. Усім разом по снідати, збиратися на роботу та до школи. Але змогли прожити там тільки тиждень. Від усюди чутно вибухи місто зруйновано. Ми знову занурились в почуття небезпеки, таке враження, що ми нікуди не виїжджали. Тому знову повернулися до Камʼянського.