Центр допомоги та логістики "Паляниця" продовжує нову рубрику. Історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації. Це історії українців, наших співвітчизників, які звернулись за допомогою до нашого центру. Це історія родини Савонових, Інни та Олексія.
Інна Савонова
Після одруження в 2019 році я переїхала жити до чоловіка в Харківську область. Протягом 7 років ми з чоловіком намагалися народити дитину. Важко описати, скільки труднощів ми пережили і скільки зусиль доклали. Тішило тільки те, що довкола були хороші люди. Ми добудували свій будинок, я встигла здобути другу вищу освіту. І ось 2021 року восени ми дізналися, що будемо батьками. Важко описати наше щастя. Ми планували як облаштуємо дитячу, де я народжуватиму, коли приїде бабуся. Світ для нас був чудовим. І ось 24 лютого 2022 року наше щастя затьмарилося. Ми прокинулися від багатьох дзвінків родичів. Нам було незрозуміло, по якій причині нас турбують о 5-й ранку. В один голос усі твердили: "Почалася війна! Росія напала на Україну! Як ви?" Справа в тому, що наше селище Слатине знаходиться біля самого кордону. Повірити у військові дії з боку Росії ми не могли. Наша країна не могла потрапити в ситуацію війни, адже у нас нормальні сусіди майже брати і сестри. Навіть тоді, коли дорогою селища проїхали танки, ми не повірили. Миттєво зі щасливих дорослих людей ми перетворилися на переляканих, розгублених дітей, які не розуміють як далі жити. До 03 травня 2022 року ми були вдома. Бо вірили що все це повинно закінчитись як найшвидше. І були б там і зараз. Тільки мені підходив термін народжувати. Ми не могли наражати доньку на таку небезпеку. Минуло три місяці, а я все ще плачу згадуючи, як виїжджала з дому, де стала коханою дружиною і повинна була стати найкращою мамою. З дому, де збулися мої бажання. У серці залишилася незагойна рана. Адже будинок для сільського жителя, який він будує власними руками, в якому прожив багато років сповнений надіями, мріями та сподіваннями на чудове майбутнє – це є член сім'ї. І ось нашого улюбленого члена сім'ї ми залишали беззахисним і без нашої підтримки. Нікому не побажаю пережити відчуття, коли ти не можеш захистити те, що тобі дуже дорого. Не про речі ми переживали, ні. Я оплакувала почуття, енергію та бажання, які ми пережили в нашому домі. Єдине, що допомогло впоратися з нашою втратою – це народження 23 травня донечки Іроньки та любов родичів. Від тепер ми живемо і радіємо нашій дівчинці, літу та добрим людям, які допомагають нам і таким же як ми людям пережити весь той жах, який твориться в нашій країні. Дякую всім, хто знаходить у собі сили та ресурс підтримувати тих, хто втратив все.
