Центр допомоги та логістики "Паляниця" запроваджує нову рубрику. Історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації. Це історії українців, наших співвітчизників, які звернулись за допомогою до нашого центру.
Знайомтесь. Ірина Фокіна. Мати трьох дітей. Але зараз в неї їх п’ятеро. Далі даємо слово Ірині.
Доброго дня! Мене звати Ірина, я зі своєю родиною – переселенці з Луганської області, місто Лисичанськ.
Хочу вам трохи розповісти про себе та свою сім'ю.
Я – Ірина, мій чоловік – Максим. Троє моїх дітей це старший Захар, Євген і наша перлинка Анастасія.
Захар в мене дуже важка дитина, він двічі виживав у своєму житті. У грудні 2012 року, коли йому було майже 3 рочки, він отримав опіки 1го, 2го та 3го ступенів. Лікарі казали що він не виживе, не виходив з шокового стану, але все обійшлося, хвала Богу. Зараз йому вже 12 років, в нього все добре, навіть займається спортом разом із братом.
Як тільки все почалось налагоджуватись, тут в нас почалась перша війна, це був 2014 рік. Наш батько пішов захищати нашу неньку Україну. Був він у місті Щастя, біля пів року. Поки він був там, у нас було розбито пів будинку, але ми нікуди не виїжджали, ми були у його батьків. Чоловіку я звісно нічого не казала, тому що знала, йому і так важко було. І ось вже восени він приїхав додому, але з дому його повезли до лікарні, з мікроінсультом. В нього паралізувало всю праву сторону, але, хвала Богу, швидко звернулися, наслідків не залишилося. Дуже довго лікувався.
Ось коли він “піднявся на ноги”, він перевівся у поліцію, водій-конвоїр. Я влаштувалася теж на роботу продавцем, бо ж треба було відбудовувати будинок.
У 2018 в нас появилась наша перлинка Анастасія, я мало просиділа у декреті, тому що дім ми відбудовували, потрібно було робити ремонт у середині, та і старші вже вчилися у школі. Все що ми заробляли все йшло на дітей, школу і ремонт у домі, на собі взагалі економили.
2022 рік, нарешті в нас все добре, я робила, чоловік робив, діти вчилися, перлинка Анастасія пішла у дитячій садок, дім, завершили ремонт, планували хоча б раз з'їздити на море.
І ось... 23 лютого відсвяткували сину день народження, а на ранок почалися вибухати над головою ракети. Це було просто жах, звісно чоловіка я не пустила на війну, з трьома дітьми я б без нього не потягла, та ще його здоров'я. Якийсь час ми були в будинках, все думали скоро закінчиться. Ну ні, воно було все сильніше, ми вже спустилися у підвал. І там ми просиділи місяць, а воно все сильніше і ближче прилітало, їжа підходила до кінця. Була гуманітарна допомога, діти не бачили світла, ми боялися їх звідти діставати, тому що осколки летіли. І ось одразу ми не стерпіли, коли прилетів десь поряд снаряд я думала і дім склався. Тут була евакуація людей, ми швидко, що встигли взяли, сіли у машину, щоб виїжджати, а тут сусідські діти, двоє дівчат, Катерина і Єлізавета. Їхня мама потрапила у психлікарню, не витримала усього, батько пропав, були бабуся і дідусь. Вони попросили забрати їх. Ми навіть не розмірковуючи їх забрали, тому що там було пекло.
Коли ми їхали, дороги взагалі не знали, їхали чисто за евакуацією на своєму авто, але в них була така швидкість що ми на своєму “Жигулі” просто не встигали. Я взагалі думала ми розіб’ємося, але волонтери молодці, вони притиснули нас з переду і з заду, щоб ми не відставали. І тут ми всі потрапляємо під обстріл. Це було так страшно, в мене вже не троє є дітей, а п’ятеро, і за всіх них було страшно. І тут пробиваємо осколком колесо. Ті волонтери, які їхали ззаду, вибігли з авто, всі чоловіки, вони просто руками підняли нашу машину. Мабуть за п'ять хвилин змінили колесо і ми поїхали далі. Коли вже виїхали до якогось городу ми загубилися, прийшлось їхати по навігатору. Було шкода, що навіть не змогли подякувати волонтерів і тих чоловіків, які міняли колесо.
Ось ми приїхали до Дніпра, почали шукати житло. Все таке було дороге, а якщо узнавали, що в нас п’ятеро дітей... то взагалі казали, “п’ятеро дітей, ні, це так багато, вони малюють стіни або ще щось”.
Я коли брала дівчат з іншої сім’ї, я не думала що нас буде багато, або хтось шкоду буде робити. Я вивозила дітей з того пекла. А взагалі діти дуже хороші і виховані, в мене взагалі з ними нема ніяких проблем.
Тут нас прийняла церков, дала прихисток на 3 дні. Ми там були 5 днів ,тому що не могли знайти житло. Поки я шукала житло, чоловік відновився на роботу.
Знайшла я житло у Кам'янському, Дніпропетровської області. Дуже гарні люди, волонтер Ксюша знайшла нам житло. Коли ми приїхали, було декілька волонтерів, вони нам допомогли, не тільки з житлом, але і з меблями, їжою, речами. У Кам'янському дуже чуйні люди. Ще вдячна тим волонтерам, які завжди нам допомагають гуманітарною допомогою, їжа, речі.
Часто нам допомагають волонтери з ЦДтЛ “Паляниця”. Вони взагалі моїх дітей підготували речами до школи, і літні речі також, також продуктами, навіть солодощами, які я не завжди можу дозволити купити.
В мене чоловік працює, але його зарплати не вистачає на 7 осіб, тому що оплачуємо квартиру, та й на роботу він їздить 60 км.
В загалі, я вдячна усім людям волонтерам, що допомагають переселенцям, без них було би взагалі тяжко.
Я думала, що найстрашніше вже позаду, а зараз ще страшніше, повертатися нема куди...