Центр допомоги та логістики "Паляниця" продовжує рубрику "Історії війни". Це факти, свідоцтво про те, як звіряча агресія російської федерації зруйнувала мирне життя українців. Це історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації. Родина Кисіль. Проживали в м. Маріуполь.
Мене звати Оксана, мені 32 роки. Моя родина складається з мене, чоловіка та двох чудових доньок, Вероніка та Марія.
Зараз ми знаходимось у місті Кам’янське, Дніпропетровської області, який дав нам притулок, як переселенцям з іншого регіону України, який на даний час знищений та окупований.
На жаль, це вже другий раз, коли війна торкається нас.
У 2014 році я з моїм майбутнім чоловіком жили у місті Краматорськ, працювали на Новокраматорському машинобудівному заводі. Дітей в нас тоді ще не було, жили тихо та спокійно: гуляли, веселились, працювали, відпочивали... Все як у всіх.
16 квітня (насправді 12. Редактор) 2014 року спокійне, затишне життя скінчилось. Місто було захоплене представниками так званої Донецької Народної Республіки, так звані “ополченці”. З початку був захоплений міськвідділ міліції, потім мерія і на території мого міста була проголошена так звана ДНР. Вони захопили владу, наш мер з ганьбою втік.
Незабаром після цього почались воєнні дії, обстріли міста і ми були вимушені ховатися у підвалах. Тоді ми ще не мали дітей, те що відбувалось не відчувалось гостро. Ставились до цього, як до якоїсь пригоди. Але з часом пристрасті не вщухали, загострювались. Скінчилось тим, що на роботу ми бігали пішки, під обстрілами. Керівництво просило виходити, так як були зобов'язання перед замовниками. До останнього ми ходили на роботу, але не витримавши, за день до визволення Краматорська виїхали з міста.
Приїхавши до Бердянську ми узнали, що наше місто Краматорськ звільнено, були цьому дуже раді. Бойовики відступили до Донецьку і залишили наше місто. ЗСУ звільнили місто і це було неймовірне щастя. Люди зустрічали наших хлопців з квітами, сльозами та словами подяки.
У 2015 році був обстріл центральної частини міста з боку так званої ДНР, загинули люди... Бойовики не залишали нас у спокою. Ми в цей час були на роботі, було лячно і неприємно.
Йшов час, все заспокоювалось, стабілізувалося, можна сказати залагоджувалось.
У 2019 році народилася наша дочка — Вероніка. Чоловіка запросили на роботу до Маріуполя на “Азовсталь”. Довго вагаючись над прийняттям пропозиції, ми все ж погодились, зібрали речі та переїхали до Маріуполя. Жили чудовим життям у мирному місті біля моря. Дочка ходила до дитячого садку. У нас з’явилась друга дочка — Марія. Займались своїм життям, раділи, дорослішали і розвивалися.
Потім наступив 2022 рік. Місто потерпало від обстрілів відразу, з першого дня повномасштабного вторгнення. Навіть до 24 лютого ми вже чули обстріли протягом декількох днів. Ми чули це власними вухами.
Але 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення. Ми сиділи вдома і сподівалися, що все скоро скінчиться. Було дуже страшно. Ми сподівались, що як у 2014 році, постріляють та припинять... Тому місто ми не покидали.
Але через 2-5 днів місто стало оточене і виїхати вже було не можливо. Ми опинилися у оточенні людей, які зовсім не цінували наше життя, нічиє життя.
Починаючи з 1 березня ми сиділи у підвалі нашого дому, виходили тільки поїсти, іноді спали нагорі. Але були в основному у підвалі. Їжа зіпсувалась, вода закінчувалась.
5 березня була оголошена евакуація і ми поїхали з лівого берега міста, де ми жили, до центру міста, до Драмтеатру, де був оголошений збір машин для евакуації. Виїхавши до міста збору ми побачили розтрощенні (як нам тоді здавалось, не можна навіть порівнювати з тим, що там зараз!) райони Лівого берегу. Одна з машин нашої колони пробила колесо, дорога була вистелена уламками, сміттям.
Приїхавши до міста збору поліція повідомила нас, що евакуаційного коридору сьогодні не буде. Сподіваючись на коридор наступного дня ми метушились у пошуках притулку. Я підбігала до людей у чергах, вмовляла здати нам кімнату, сховища були всі зайняті. Нам здавалось, що у центрі міста буде безпечніше, ніж на Лівому березі.
По підказкам людей поїхали до району великого спортзалу “Терра”, кінотеатру “Савона”. Так ми опинилися у нашому технікумі. Прийшлося дуже довго вмовляти прийняти нас туди, так як там вже знаходилось близько 300 людей. І цей технікум став нашим прихистком на наступні 2 тижні.
Насправді все було дуже не погано, дружно, весело. Графіки чергувань на кухні, туалет, багаття, гаряча їжа, діти, іграшки, генератор, електроспоживання по графіку. Абияк прала дитячій одяг. Незважаючи на холод на вулиці, було достатньо тепло. Вели побут, деякі навіть наважувалися виходити з дітьми на на подвір’я, на прогулянку.
У нашій кімнаті 60*7 метрів жило 120 людей. Всього у прихистку було біля трьох сотень. Клали двері на стільці і спали одягнені.
Займались дітьми, виживали фізично, і здавалось втрачали розум. Було відчуття, що якщо не загинемо, втратимо розум від постійних обстрілів, які становились все частіше та гучніше. Все ближче і ближче.
Одяг не висихав у підвалі. Дуже висока вологість. Вся постільна білизна, подушки, все було вологе. Дитячій одяг якось прали у технічній воді з опалювальної системи (робили це потайки, води було не багато). Прали і висушували на дворі.
Діти майже відразу захворіли. Температура 39 у обох (уявіть, 4 місячна дитина захворіла у підвалі, ліків немає, добре, що був лікар-педіатр). Напували водою, знайшли якісь жарознижувальні ліки. Слава Богу не вийшло якихось ускладнень. І це все у такій великій вологі, великій кількості пилу, низькій температурі!!!
Потім декілька днів наш технікум знаходився як раз на лінії фронту. Снаряди прилітали прямо у каструлі з нашою їжею, яка готувалась на багатті. Потім велика “дура” впала прямесенько у двір. Слава Богу всі були в укритті, ніхто не постраждав. У такі дні гарячу їжу спромагались готувати раз на добу. На гарячі напої було обмеження 1 склянка на день. У приміщенні стало дуже холодно, всі вікна повилітали, ночами температура опускалась нижче 10 градусів морозу. Зігрівалися один об одного, кутались у все, що можна було. До кінця нашого перебування у підвалі цього технікумі вода та їжа майже скінчились, розуміння, що далі робити — не було. Відчуття страху та відчаю опановувало нас. Перспектив не було. Ти у підвалі, під обстрілами, з двома малюками, надголодь.
Числа 12го березня до нас прийшли декілька людей з пораненнями, у крові. Добре, що серед нас були лікарі (педіатр та дівчина-інтерн, спеціалізацію не пам’ятаю). Як вони розповіли, був “приліт” у їх дім. Одному з членів родини дуже розсікло лице падаючей стіною. Якщо я правильно зрозуміло, хтось залишився під завалами.
Моральний дух впав до нуля, як і температура у підвалі.
Але 15 березня до нас приїхали люди з Мангуша (передмістя Маріуполя. Редактор.). Вони шукали дитину, яка зникла. Ми щиро були здивовані, так як не знали, що існує якийсь в’їзд або виїзд з міста. І прийняли рішення 16 березня їхати світ за очі. Будь що буде.
Більше чекати не було чого та і сил чекати теж не було. У той же день ми доїхали до Бердянську. Дякувати Богу живі, цілі. Довго приходили в себе, хворіли, але це все вже дрібниці.
У Бердянську ми пробули місяць, палива у місті не було, виїхати не мали змоги. Щось купити можна було тільки за готівку. Дівчинки хворіли, ми збирали останні гроші, щоб купити хоч якісь ліки. В аптеках було пусто. Часто не було навіть вазелину або присипки для підгузків.
Нам вдалось виїхати до Запоріжжя! Як ми їхали... 13 квітня, дождь, машина розбита, “зеленого” коридору в той день так і не призначили... На передостанньому ворожому блок-посту нас знайшли проблеми. До цього нас притиснув до узбіччя якийсь незнайомий позашляховик, при тому, що на дорозі взагалі крім нас більше нікого не було! Ми не зрозуміли, призупинилися, з машини визирнули чеченці та поїхали далі. А вже на блок-посту вони нас чекали і стали погрожувати з незрозумілої причини. Мотивуючи тим, що ми не поступилися їм дорогою?!?! Маячня. Казали, що вони навіть по нам стріляли, поки ми не зупинились.... але ми нічого такого не чули.
На першому українському блок-пості з нашим прапором мої емоції вирвалися, я ревіла від щастя.
Так ми опинилися у Запоріжжі, де і пробули півроку. Але через час Запоріжжя став все частіше попадати під обстріли. ППО не встигала спрацювати, ракети пускали з Токмаку. Це дуже близько, пару хвилин льоту ракети... Спершу Дубовий Гай попав під обстріл, потім в декількох сотнях метрів від нас рухнув цілий під’їзд. Дежавю... сльози, нерви, безвихідь, відчай. Вирішили виїжджати.
Сіли у машину, завантажили речі і приїхали до Кам’янського, де і живемо зараз...