Центр допомоги та логістики "Паляниця" продовжує рубрику "Історії війни". Це факти, свідоцтво про те, як звіряча агресія російської федерації зруйнувала мирне життя українців. Це історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації. Сім’я Бєлих Володимир та Світлана, і їх донечка Вікуся 2009 р.н. Проживали в м.Авдіївка Донецької області.
Ми з чоловіком разом вже 24 роки, у нас все було: дві квартири, машина, робота та кохання. Але не було діточок. Після двох спроб, я вирішила, що це не моє, да і ми вже немолоді. Якщо Бог не дає, то так тому і бути. Але згодом трапилося таке, що ми і самі не змогли зрозуміти, як вирішили усиновити дитинку. І ми це зробили! Так в 2011 році з’явилася у нас донечка Вікуся, їй було на той час 2 рочки. Ми були дуже щасливі! Ця дівчинка, перевернула усе наше життя! Кожен вихідний їздили у Донецьк, він був від нашого міста на відстані 7км, були у цирку, у дельфінарії, у парку на атракціонах. Кожен рік були на море, ми були щасливі. Але згодом, у 2014 році, прийшла війна до нашого міста. Усе життя перевернулося! Ні у день, ні у ночі ми не могли спокійно жити! Постійні обстріли міста! Страх за життя своє та донечки не давав нам з чоловіком спокою. А у січні 2015 року, коли почався масовий обстріл міста, ми не знали що робити та куди дітися. Донечка плакала і питала: «Матуся, коли це все закінчиться?». А я не знала що їй відповісти… Чоловік прийняв рішення – виїжджати… Ми три місяця жили у другому місті, винаймали житло. А коли трошечки угамувалося, ми повернулися, треба було робити, бо гроші швидко закінчувалися. Обстріли по трошки стали зменшуватися, місто стало відновлятися. Відновили школи, дитячі садочки, у кожному дворі для діточок поставили ігрові майданчики. Донечка пішла до школи, життя продовжувалося…
Але прийшов 2022 рік, та все почалося знову. Але на цей раз все набагато страшніше. Вранці 24.02.2022 року ми прокинулись від страшного обстрілу, скрізь сипалося скло, Вікусічка тремтіла та не знала куди дітися. А коли я на мить відвернулася, то потім її не побачила, у мене все життя пролетіло перед очима, серце охолонуло. Я кричала від страху… А потім почула, як вона бере мене за руку та цілує її і каже: «Мама, я з тобою, не бійся!». Я не знаю, де я взяла сили, щоб жити далі… Ми зібрали деякі речі, почекали коли трохи притихне, чоловік під’їхав до під’їзду на машині та швидко все закинули до неї і помчали з міста. Все навкруги горіло та тремтіла земля під ногами. Скрізь бігли люди та їхали машини. Раніше я завжди чоловіку казала, щоб він не порушував правила дорожнього руху, але у той момент, я кричала та вмовляла його їхати швидше, щоб він просто «летів»!!! Ми все залишили, остались без нічого! Як далі жити? Що буде? Так ми знову залишили свій дім. Приїхали до Дніпра, добрі люди допомогли вийняти житло. Ціни були космічними та у нас не було вибору... Проживши 4 місяця у Дніпрі, хазяїн квартири попередив нас, що квартиру буде продавати, щоб ми з’їжджали. Знайомі допомогли знайти житло у м. Кам’янське Дніпропетровської області. Квартира була маленька, та без нічого, але що робити, нам більш не має куди дітися. Зараз так і живемо в цьому місті. Хочу подякувати дівчатам та хлопцям з ЦДтЛ «Паляниця», завдяки їм, ми маємо постільну білизну, подушки та ковдри, полотенця, теплі речі. А ще вони дали нам дуже корисні та необхідні продукти і смаколики. Вони усі такі привітливі, вислухають та допоможуть. Велике їм: «Дякую!».
