Центр допомоги та логістики "Паляниця" продовжує рубрику "Історії війни". Це факти, свідоцтво про те, як звіряча агресія російської федерації зруйнувала мирне життя українців. Це історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації. Родина Волкових. Олеся, її мама Катерина та син Андрій. Проживали в м.Харкові.
Ми жили в районі Північної Салтівці – це в 40 км від кордону з Білгородом. Я мала свій бізнес, салон краси, в якому працювала "перукарем-стилістом-технологом". Син працював. Мама пенсіонерка їй 77 років, в неї хворі ноги, змушена пересуватись за допомогою палички. Тому жили всі разом. Ранок 24.02.2022 року ми пам’ятаємо, як зараз, коли всі мирно спали і навіть не підозрювали, що на нас чекає, що в 21 столітті може бути війна. Я вже прокидалася, щоб йти на прогулянку з собакою... І тут раптом як бахне щось, навіть вікно заграло... В вікно було видно, щось горить дуже величезне... Це потім ми дізналися, що це була військова частина – то перше куди поцілили військові рф. Син забігає до мене в кімнату і кричить ВІЙНА, ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА! Я в шоці. «Яка війна? Маячня!» - подумала я. Але страх узяв своє, почали одягатись та збиратися бігом, у голові бардак, організованості нуль. Наша родина вискочила в чому були... Навіть і не подумали, що треба взяти гроші, документи на квартиру і т.д. Тільки встигли взяти корму трохи для собаки, води, миски та українські паспорти. Паніка була у всіх, виїхати нема на чому, заправки переповнені, черги божевільні. З горем навпіл добралися до родичів, пробули пару годин і розуміємо що додому зараз не повернутися... Ні їжі, ні речей, нічого не було з собою. «Все життя в одному рюкзаку» - вода і корм тільки для собаки і це було страшно, дуже страшно. Почали шукати тих, хто може нам дати притулок із собакою. Знайшли жінку, в неї самої дитина інвалід дитинства з ДЦП та двоє котів, але вона погодилась прихистивши ще нас. Вибору великого не було, тому були змушені їхати в невідомість. Прожили у жінки тиждень і розуміємо, що потрібно щось робити, додому ще повертатись не можливо. Почалися жахливі обстріли, звуки від літаків, сидимо, лежимо всі ці дні на підлозі або у ванній, сирени... нас ніхто не готував до такої ситуації. І в голові питання "Війна?", "За що... як так... а як же квартира, комфорт... плани на завтра..." Все рухнуло в мить... Що з будинком ми не знали тоді... Хотілося повернутися і хоча б взяти документи та речі... Поступово почали обдзвонювати родичів, друзів, дізнаватись хто, де і як бути далі... При найменшому звуку тварини ховаються під диван, там згодом обладнали для них спальні місця. Ось дізналися, що десь роздають безкоштовно консерви і хліб. Це було дуже дивно на той момент. Син побіг, повернувся задоволений. Дістав мішок корму для собаки, сусіди просять, те ж тварин годувати нема чим. Розділив цей мішок корму і залишив нашому вихованцю трохи... У нас радість, є чим годувати собаку. Наступного дня знову в пошуках їжі для вихованця, це якийсь дурдом. Одного з вечорів нам потрібно було терміново вивести на прогулянку собаку бо в нього болів животик. Ми вийшли, як тільки собака сходила в туалет, почалися вистріли. Ми бігом повернулись до під’їзду, тільки зачинили двері і тут з’явилися воєнні з автоматами... Це було страшно, дуже страшно... секунди і все… На ранок виходимо на прогулянку, бачу застрелену людину. Мертва людина лежить на вулиці з простріленою головою. Всюди кров, багато крові... Це дуже страшно... Викликали поліцію, щоб його забрали, але він лежав довго, прикрили картонним ящиком. Весь цей жах намагаюсь не згадувати... Це боляче, дуже боляче. Кожен раз при згадувані починаю плакати. Почали шукати волонтерів які б допомогли виїхати в інше місто, тому що розуміли, що додому зараз не можна, там кордон і йдуть бої. Жінка, яка нас прихистила відмовилася їхати, ми знайшли вихід на Червоний хрест, щоб їм допомогти з виїздом. Але вона все одно відмовилася. Син знайшов волонтерів і нашу родину вивезли до м.Новомосковська, від туди вже самі до м. Дніпра і потім ми поїхали до м. Кам'янського. Головне що моя мама 77 років, син і собака зараз поруч і ми живі завдяки Богу.
