Центр допомоги та логістики "Паляниця" продовжує рубрику "Історії війни". Це факти, свідоцтво про те, як звіряча агресія російської федерації зруйнувала мирне життя українців. Це історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації.
Це інтервʼю надала Вілерія, якій всього лише 13 рочків, тобто ця розповідь - очима дитини.
Я жила звичайним життям, вчилась в школі №7, спілкувалася з друзями, святкувала свята. Ходила до гуртку з в'язання гачком, бо мені дуже подобалось щось робити своїми руками. Сиділа вечорами з батьками та моїм котом Рижиком, в’язала гачком, дивилась телевізор. З 2020 року у нас почалось дистанційне навчання у зв’язку із карантином. Мамі прийшлось поїхати до бабусі в Червону поляну, бо вона захворіла та не могла ходити. Їй було потрібно піклування. Згодом і ми разом з татом поїхала до них, щоб допомагати мамі поратись з бабусею. 24 лютого 2022 року, я прокинулася і як зазвичай увімкнула телевізор де показували новини. Росія на нас напала, бомбила наші міста... Я плакала, бо боялася за своїх рідних, за себе та друзів. Всі друзі казали, що їм чутно постріли та вибухи десь далеко... Я в це не вірила, що таке може бути, що це з моїми друзями, зі мною, з моєю країною. Через декілька днів до нашого міста прилетіли вертольоти, кружляли над нами. Ми побігли до підвалу бо вони почали стріляти. Я не знаю куди вони стріляли і навіщо...
Пропав мобільний зв'язок, а потім й світло. З усього залишилося лише радіо на батарейках. Води питної не було, приходилось ходити до колодязя, а він був дуже далеко. Смажили коржи на сковорідці замість хліба, та й взагалі все готували на топковій пічці. 9 березня 2022 року були дуже гучні вибухи. Ми побігли до підвалу. Сиділи там весь день під вибухами, звуки осипання осколків та автоматних черг. Було страшно... ми навіть не могли сходити до туалету… Ми вийшли з підвалу, було вже темно… В будинку просиділи не довго, знову почались обстріли, знову спустились в підвал в темряві. Лежали на сіні укритому старими матрацами та укривалися одягом. Через декілька днів, все ж таки, вирішили поїхати звідти. Загрузилися в машину. Перший раз нас російська армія не пустила через блок пост, місто було в окупації, позаду них був танк, а у кожного в руках по великому автомату. Тата покликали з машини, мені було дуже страшно за нього. Він сказав, що нам дуже потрібно, тому що в нас лежача бабуся і їй треба ліки. Вони не пропустили, а на питання "чому?" не відповіли. Того ж дня знову обстріл, уночі бігали в підвал…Через два-три дні ми знову спробували виїхати. Коли збирались, мій кіт Рижик десь пропав, тому поїхали без нього... Тепер я за ним дуже сумую. На щастя нас пропустили. Наша дорога була дуже складною, їхали навіть через річку. Заїхали по дорозі до нашого дому, де ми жили, поки не переїхали до бабусі. Тут вже пів міста було в щент розбомблено... Зібрали речі й поїхали далі. Добралися до міста Кам'янське в Дніпропетровській області. Місто прийняло добре. Гарні волонтери, добрий хазяїн будинку, який нас пустив до себе. Через те, що в місті дуже багато тимчасово переміщених осіб, роботи немає. Місто стало притулком для багатьох нам подібних. Дуже сподіваюсь, що сюди війна не дійде, бо я не хочу більше такого переживати і переїжджати. Безмежно вдячні цьому місту