Центр допомоги та логістики "Паляниця" продовжує рубрику "Історії війни". Це факти, свідоцтво про те, як звіряча агресія російської федерації зруйнувала мирне життя українців. Це історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації. Родина Лобаніч. Дмитро та Олена, і їх діти, донька Милена 2006р.н., син Едуард 2008р.н. та донька Даринка 2012р.н. Проживали в м. Первомайськ Луганської області.
У 2014 році до нас вперше прийшла війна і ми змушені були виїхати у безпечніше місце. Так як молодшій доньці Даринці тоді було всього 1 рік та 8 місяців. Син інвалід. Ми змушені були виїхати до м. Запоріжжя, так як дуже злякалися. Там прожили три місяці і вирішили переїхати трохи ближче до рідного міста, до Лисичанська Луганської області, винаймали тут квартиру… На жаль додому, до Первомайська, ми так і не повернулися. Бо місто постійно обстрілювали.
В нашому домі було зруйновані вікна та дах. В Лисичанську прожили п'ять років на орендованій квартирі, але з часом нас попросили з'їхати з неї. І ми мусили це зробити. Орендувати квартиру не вдалося, вирішили купити. Взяли кредит і потроху виплачували. Але 24.02.2022 року, як дежавю. Знову прийшла війна, знову росія напала на нас. З самого ранку почали обстрілювати сусіднє місто Сєвєродонецьк Луганської області. І знову відчули той жах. Діти до школи більше не пішли. Ми сиділи вдома. Цілий місяць були під обстрілами. Ховалися в коридорі на підлозі. 1-го березня 2022р., в перший день весни, прилетів снаряд під сарай поряд будинку і хвилею виніс два вікна в дитячій кімнаті. На годиннику було 5-30, я підлетіла від свистків і трясіння підлоги, розбудила дітлахів. Одразу, як тільки зачинили двері в їх кімнату, вилетіли вікна. То був такий сильний гуркіт. Діти дуже злякалися. Обстріл тривав до 7-ої ранку, ми роздягнені просиділи в коридорі. Ще за кілька днів нам вимкнули опалення. Вдома стало дуже холодно. Дуже часто відсутні світло та газ, бо дроти і газопровід були пошкоджені. Ми все ж не збирались нікуди їхати. Як то буде. Переживемо та переможемо! Діти дорослі. Але настав той день, коли була остання крапля терпіння і вона в мене луснула. 28-го березня було дуже важко, місто сильно гриміло. Підвалу в нашому будинку немає. Був через два будинки нагору у гуртожитку, але там як на смітнику. Як бомжатник. Холодно та сиро. Сморід стоїть сечі та сміття. Ще собаки там ховаються від дощу. У вечір 28 березня згасло світло і був сильний обстріл. Чоловік відчинив двері і його хвилею знесло до загального коридору, і ми змушені були йти туди ховатися, тому що вдома перебувати вже було не можливо. Надворі був дощ і дуже холодно. Ми спустилися в цей підвал о 21-30 і перебували там до 01-45. Весь час діти стояли на ногах, бо там навіть сісти ніде. Було дуже страшно. І ми вирішили, що більше так не може продовжуватися. І треба виїжджати. Як би нам цього не хотілося. Але, на жаль, сидіти без світла і газу це важко, і ще в холод. На той час у нас закінчилася готівка. У місті не працював жоден банк і зняти гроші не було можливості, а по карті розрахунків не було. В магазинах теж їжі майже не було. Гуманітарну допомогу ще не привозили. Довго не роздумуючи ми зібрали речі. І на ранок 30 березня 2022 року виїхали. Поки чекали евакуації, бачили в небі як літають снаряди над нашими головами. Ми двічі спускалися до підвалу. Літаки продовжували обстрілювати місто. Поряд з нами, де ми знаходилися, знов впав снаряд. Молодша донька Даринка настільки злякалася, що ледь її заспокоїли, їй тільки 9 рочків. З горем вивезли під кулями. Але все добре. Нас привезли автобусом до Слов'янська сказали чекати поїзд. Коли він прибув, в ньмоу безкоштовні місця були тільки у Львів, але ми так далеко не хотіли їхати. Довелося йти на залізницю та купувати самим квитки до Дніпра.
У м. Кам'янському на нас вже чекала двокімнатна квартира. Дісталися нормально. Заселилися ми та ще чоловіка сестра Ірина з сином Віктором 2003р.н. В результаті нас семеро у двох кімнатній квартирі. Спати особливо не було де. Двоє спали на підлозі. Але для нас це було не найголовніше. Головне ми в безпеці та у тиші. Потроху облаштувалися. Волонтери допомогли з посудом, ковдрами. Речі надавали. Життя налагоджується потроху. До школи діти так і не пішли, вчилися дистанційно. Влітку, у червні місяці, нам стало відомо що в наш будинок потрапили п'ять снарядів. Знову немає даху і вибиті навстіж вікна. Згоріли сараї у дворі. Я навіть не хочу представляти, якщо б ми не виїхали, що могло статися. Снаряд влетів до сусідської квартири через стіну. Жах оволодіває нами. Добре, що ми знаходимося тут та зараз.
Вже настала осінь. Ми так сподівалися, що до холодів повернемося додому. Але, на жаль, поки ні. Загалом дороги додому поки, що немає. Роботу знайти не виходить. Сирени звучать все частіше, бо обстрілюють сусідні міста. Чутно вибухи. Не дай боже знову доведеться тікати… Куди? Ми від цього дуже стомились. Чемодани, пошук житла, дітям школи та нових друзів. Скоро зима, теплих речей нема. Чому «сусіди» не дають нам спокійно жити? Весь час з 2014 року на валізах. І скільки це триватиме, не відомо…