Центр допомоги та логістики "Паляниця" продовжує рубрику "Історії війни". Це факти, свідоцтво про те, як звіряча агресія російської федерації зруйнувала мирне життя українців. Це історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації. Родина Спиридонових. Олексій та Юлія, їх діти: Владислав 2004 р.н. та Єлизавета 2014 р.н. З міста Покровськ Донецької області.
23 лютого 2022 року відсвяткували 18 річчя старшому сину. І ось 24 лютого… Ранок. Дзвінок з роботи, в слухавці чую: “Обзвонюй усіх, з сьогоднішнього дня всі у відпустках без збереження заробітної плати, бо наше виробництво не має змоги вести свою діяльність в умовах війни.”
- Що? Не зрозуміла…
- Ти що новин не дивилась? Війна розпочалась …
Ступор. Нерозуміння. Увімкнула телевізор, дивлюся трохи не розумію, що відбувається. Все нагадує 2014 р., вибухи… І почалося. Дні очікування… Постійний перегляд новин… Напередодні, 15 лютого отримуємо приємну новину, вагітність, очікувана, планована, бажана вагітність. Що далі? А далі поради… Навіщо Вам дитина, у вас вже є двоє, війна на дворі, втрата роботи, інфляція, голод… Розуміємо що буде важко, але також розуміємо що здаватися ніхто не буде, все буде добре і все витримаємо. Пройшов місяць, навкруги чутно вибухи, ракетні удари. В нашому місці поки відносно спокійно. Частина населення не витримує психологічно та їде хто куди – на Захід України або закордон. На початку квітня в місці починає все закриватися, аптеки, магазини, лікарні, йде евакуація. Вже були прильоти ракет, діти вже знають, що таке цей моторошний звук від вибуху ракети та що таке підвал. Стає страшно за дітей… Вирішуємо поїхати на деякий час. Їдемо на Західну Україну. Думаю, що тимчасово, але згодом розумію, що ситуація тільки гірша, додому їхати небезпечно. Як нас прийняли? Не буду нічого казати, бо ми там чужі, ми з Донбасу, руськомовні, люди кажуть всяке, я мовчу, бо зовсім немає сил на суперечки… Та треба берегти дитинку під серцем. Тому побувши 2 місяці в іншому місті вирішую їхати додому, бо дома залишився чоловік і все наше життя. Дома вдається побути тиждень. Бо через три дні у місто прилітає ракета, одна, друга… страшний звук, гучні вибухи, дитина дуже лякається і ми знову розуміємо, що треба їхати. Адже до цього всього в області не має з квітня газопостачання. Воду дають раз у тиждень. Налякані очі моєї 7 річної дівчинки… В очах страх, жах, паніка. Не можу сказати одним словом, щоб зрозуміли інші, це треба бачити… Як то кажуть ситий голодного не зрозуміє. Вирішили їхати не далеко від дому, у Дніпропетровську область, у м. Камʼянське. Гарне місто, але ціни на житло вражають. Дійсно вражають. Виплати від держави покривають половину оренди, але ж ще треба жити, годувати дітей. Іноді стає дуже сумно, бо люди наче не розуміють, що ми не у відпустку їдемо, що ми покинули все вдома, ми може ніколи не повернемося до дому, що у нас було життя, був свій дім, особисті речі, робота. У нас було життя, наше життя, і ми не винні в тому, що живемо на сході і що саме там йдуть запеклі бої. У місті йде примусова евакуація, ми розуміємо що заради дітей треба їхати, але також розуміємо, що з такими цінами на житло довго не протягнемо. Але попри все є дуже багато дійсно добрих людей. Це всі волонтери міста Кам’янське. Всі люди, які надають допомогу у волонтерських та гуманітарних центрах, це неймовірні люди. У місті на щастя дуже багато таких центрів, бо без допомоги ми б не протримались. Це безцінна допомога в нашому становищі. Одного разу у групі переселенців випадково побачила оголошення, що у центрі «Паляниця» є дитячі візочки. Вирішила у понеділок їхати бо я вже на 9 місяці вагітності. Приїхала, візочок не отримала, бо були в наявності прогулянкові блоки, а мені потрібен візок для новонароджених. Але на моє здивування дівчата надали допомогу харчовим набором, памперсами, смаколиками для дитини, записали данні та помітили у себе, що мені потрібен візочок. Десь через тиждень неочікуваний дзвінок, телефонували з центру «Паляниця», кажуть можете приїжджати, ми маємо для Вас візок. Сказати, що я вдячна, це нічого не сказати. Я отримала зовсім новенький візочок. Я дуже вдячна за допомогу, бо Ви не уявляєте як важко виживати в ці скрутні часи, з дітьми, не маючи змоги піти працювати. В такі хвилини розумію, що навкруги дуже багато хороших та порядних людей, що люди допомагають від щирого серця і що все буде добре. А зараз? Живемо одним днем, бо поки немає планів на майбутнє, їх неможливо будувати, бо ми, як то кажуть «понаїхали», душею та серцем вдома, тілом у чужому місті в чужій квартирі. Наші діти зараз лякаються навіть грози і це дуже сумно. Але треба все ж таки щось вирішувати, бо життя не стоїть на місці і все ж таки треба будувати плани на майбутнє. Чекаємо та сподіваємось, що повернемося до дому.
